Никогда не лишай человека или животное свободы, величайшего блага на земле. Не мешай никому греться на солнце, когда ему холодно, и прохлаждаться в тени, когда ему жарко
(Шарль де Костер)

Проза

Все произведения Избранное - Серебро Избранное - Золото

Каліфорнікейшн

Я проводжу рукою по дверям. Вони гладкі та теплі. Так. Дуже теплі. На вулиці мінус сім, це мало, але мені вистачає для того, щоб змерзнути.

Опинившись у квартирі я похапцем скидую верхній одяг та натягаю на себе величезного светра. Я сподіваюся хоч трохи відігрітися за ті кілька годин, що тут проведу.

У квартирі немає світла. Немає стола та ліжка, але є тепла вода з крану, яка буквально рятує мої вже посинілі пальці.

Вони завжди починають синіти з нігтів, так, ніби якась дурнувата дівчинка зробила мені не надто вдалий манікюр. Потім, поступово починають синіти фаланги, але на моє щастя, це ще ніколи не заходило далі ніж пальці. Руки в мене ще не синіли.

У квартирі немає світла, бо хтось не розрахувався за електроенергію, яка подорожчала ще три місяці тому. Немає стола та ліжка, бо комусь не вистачає грошей, за які їх можна купити. Але, чомусь, квартира вислана дорогим ламінатом. Ламінат теплий та майже м’який, на ньому можна спати, можна їсти, можна займатися сексом, та взагалі багато чого можна, дивлячись на що в тебе стане сил.

Потроху я починаю відходити від холоду. Пальці на руках та ногах починають боліти. Може, бо завжди існує така можливість, пальці ніг вже відморожені, але не сьогодні. Сьогодні тільки мінус сім, насправді це мало, дійсно мало, хоча я й думаю, що багато.

В квартирі є радіо. Воно чомусь працює, не дивлячись на відсутність світла. Квартира стара, хоч і з ламінатом, і радіо теж старе. Щось у ньому є, що дозволяє йому працювати, не дивлячись на зовнішні умови. По радіо грає Каліфорнікейшн, здається, там співають про втрачену цивілізацію, або про втрачених людей, чи щось таке. Не знаю. В мене погано з англійською. Було б добре – то у квартирі вже давно був би стіл, або хоча б ліжко.

Хоча, насправді, я не сплю на підлозі. В мене є надувний матрац якоїсь, неймовірно крутої, здається китайської, фірми, принаймні так мені сказали, коли його віддавали. Йому вже роки зо три, якщо не більше, але він в мене є і сплю я на ньому.

Тож, в мене є три години. За них треба встигнути приготувати собі щось поїсти, знайти теплий одяг та прибрати за собою.

Здається, вчора тут була кава. Так, точно була, у якійсь шухляді на кухні, а у холодильнику щось типу рису чи ще чогось. Мені все одно, тільки б то була їжа, яку можна розігріти та кава, у яку можна насипати чотири, або ні, не чотири, а навіть шість ложок цукру. Ненавиджу каву, а надто ще й гірку.

Починає дзвонити телефон. На екрані невідомий номер, але й після того, як я скидую, він продовжує дзвонити. Здається, я мушу відповісти, але не хочу, тож, телефон летить по ламінованій підлозі кудись до вікна і по дорозі замовкає. Так краще. Набагато.

Я йду на кухню та вмикаю газ. У холодильнику і справді знаходиться щось схоже на рис, а ось кави я чомусь не бачу. Зате, я знаходжу чай. Зелений. Зелений чай потрібно пити без цукру, щоб відчути його смак, але цукор мені все одно потрібен. Без цукру не можна. Я вирішую забити на рис, та набираю води у чайник, поки він закипає, я насипаю у тарілку цукор та перевіряю шухляди на наявність хліба. Хліба, як не дивно, немає.

Вода закипає, я заливаю окропом чай та починаю пити, обпікаючи язик та піднебення. Чай гарячий, дуже гарячий, але він – ніщо у порівнянні з цукром. Я беру ложку у руки та починаю запихати цукор собі до рота. Він огидний. Солодкий та огидний. Цукор роздирає мені ясна та заходить у зуби. Це боляче. Мене верне, але за кожним ковтком солодкої, цукрової слини, йде ковток гарячого, гіркого чаю. Це добре. Добре, бо багато пити не можна, добре, бо оте пиття колись мені дуже й дуже зашкодить.

Мої три години майже збігли. Я знаю, що приходжу сюди кожного дня, знаю, що вголос коментую кожен свій рух, знаю, що я потроху зходжу з розуму, але й знаю, що мені потрібно сюди приходити, потрібно бо без цього важко, потрібно бо не зможу без цього існувати. Так. На кожне моє «знаю» є знову ж таки моє «потрібно».

Я знімаю светра та одягаю на себе кофту з чиєїсь там шкіри, вдягаю куртку, взуваюся та відчиняю двері. Десь у кутку квартири починає дзвонити телефон, але я не хочу до нього йти, не хочу знову ступати по чистій ламінованій підлозі, не хочу знову бачити ті кімнати.

Я зачиняю двері ззовні, залишаючи телефон, матрац, чай та цукор всередині. Це просто. Просто все це залишати. Не знаю чому. Може тому, що все це не моє, чиєсь, чуже, запозичене чи вкрадене кілька років тому, а може й навпаки, тому що моє. Моє, з неймовірними зусиллями здобуте на протязі дуже дивної та незрозумілої частини мого життя.

Та як би там не було, двері квартири вже зачинені, я вже не маю потреби промовляти вголос кожне слово, вже не маю потреби щось робити. Це добре.

Я викликаю ліфт, який одразу ж відкриває переді мною свої двері. Ніхто не навідувався сюди вже приблизно чотири години. Це теж добре. Навіть дуже. Я заходжу в нього та натискаю кнопку четвертого поверху. Мені вже час, час виходити назвоні.

Сьогодні на вулиці мінус сім. Не так вже й холодно, але пальці в мене зовсім скоро посиніють. Здається, мені потрібні рукавиці та тепліший одяг. Може, мені навіть потрібна власна машина, або щось хоча б схоже на машину, а може, бо завжди існує така можливість, мені просто потрібно було залишитися всередині.

Автор:	tt
Опубликовано:	18.09.2014 21:21
Просмотров:	3280
Рейтинг:	0
Комментариев:	0
Добавили в Избранное:	0

Каліфорнікейшн

Ваши комментарии

Чтобы оставить комментарий необходимо авторизоваться