|
Образование ума не прибавляет (Александр Солженицын)
Проза
Все произведения Избранное - Серебро Избранное - ЗолотоК списку произведений
Три | По рукам стікає кров, а з шиї стирчить обламок скла. Я дивлюся на неї та не вірю своїм очам. Боже, невже це я? Невже ЦЕ через мене? Мені хочеться відвернутися, закрити очі та не бачити її, не чути її останні, передсмертні хрипи, але не виходить. Тіло наче закам’яніло, а погляд застиг.
З останніх сил я вимушую себе розвернутися та підняти ногу для кроку. Це коштує мені неймовірних зусиль. Руки та пахви пітніють, не вистачає дихання, але я намагаюся не звертати на це уваги. Крок за кроком, не обертаючись, стікаючи потом та сльозами я починаю тікати. Повільно, ледве рухаючись, але починаю.
Ця примара переслідує мене вже два роки. Але кожного разу я помічаю нові деталі, яких не було раніше. Людину, що визирає з вікна четвертого поверху, стару кішку, що мабуть прийшла сюди вмирати, нові сліди на снігу, яких ще вчора тут не було. Куди «сюди» і де «тут»? Навіть не уявляю, але це місце існує, існує у моїй уяві, існує у моїх снах.
Господи, як зробити так, щоб мене відпустило?!
Кити викидаються на берег і я бачу як вони помирають, немає нічого більш захопливого, ніж дивитися в очі помираючому киту, немає нічого більш красивішого. Поряд зі мною сидить маленька дівчинка. Вона теж дивиться на китів, але, здається, їй це не подобається. Вона хоче піти, це видно по її нетерплячому виразу обличчя. Я сідаю ближче до неї. Їй років 10 і звуть її Долею.
- Доле, - кажу я, - якщо ти хочеш, то можеш піти, хіба тебе хтось тримає?
- Ти тримаєш. – відповідає вона, постукуючи своїми червоними сандалями по мокрому камінню. Така безтурботна і водночас чимось спантеличена. – Відпусти, – благає вона мене, - відпусти будь ласка, бо мені потрібно.
Я затримую дихання та заплющую очі, а коли знову їх відкриваю, то вже не бачу ні Долі, ні китів, лише каміння та вода, величезний, безмежний простір.
У своїй підсвідомості я подорожую різними світами. Різними, вигаданими мною, чи кимось іншим, все одно. Але всі вони схожі, в кожному з них я одна й та сама людина. В кожному з них в мене по п’ять пальців на кожній руці, по сотні розширених судин в кожному оці. Вони відрізняються однин від одного лише якимись зовнішніми ознаками, до яких мені, по великому рахунку, немає ніякого діла.
В неї з шиї стирчить обламок скла. Мені все одно. Я не тут. Це лише вигадані мною спогади про Ніщо. Немає ніякої Долі, немає ніяких китів, немає жодного світу. | |
| Автор: | tt | | Опубликовано: | 11.03.2014 17:49 | | Просмотров: | 2442 | | Рейтинг: | 0 | | Комментариев: | 0 | | Добавили в Избранное: | 0 |
Ваши комментарииЧтобы оставить комментарий необходимо авторизоваться |
Тихо, тихо ползи,
Улитка, по склону Фудзи,
Вверх, до самых высот!
Кобаяси Исса
 Авторизация |
|
Камертон
