Я не откажусь снова прожить свою жизнь от начала до конца. Я только попрошу права, которым пользуются авторы: исправить во втором издании ошибки первого
Знаєш, ти чимось схожий на мого старого знайомого. Так. Дуже схожий. І я навіть можу розповісти тобі чим.
Якщо до тебе придивитися, якщо спіймати влучний момент, коли світло падає на твоє обличчя під певним кутом так, що очі набувають кольору неба, з якого ось-ось зірвуться перші краплини осіннього дощу, то можна побачити щось таке, від чого кров уповільнює свій шлях по артеріям та венам, а волосся дибки стає від жаху.
Десь зліва та трохи вище серця, в тебе поміж ребер стирчить обламаний шматок арматури. Весь покритий іржею та запеченою кров’ю, він здається такою ж невід’ємною частиною тебе. Здається, що він був, та і буде у твоїх грудях завжди, здається, що ти з ним народився, і від цього стає ще страшніше.
І той, хто побачить тебе таким, яким ти є насправді, вже нізащо в житті не повірить в те, що ти можеш бути звичайним, можеш бути як усі.
Не повірить в те, що ти можеш не стікати кров’ю, що ти можеш не кривитися від болю, роблячи черговий необережний крок.
Варто лише уважно придивитися до тебе, так, це складно, навіть дуже складно, але можливо, повір.
А знаєш, що найцікавіше? Найцікавіше те, що ти й сам не розумієш, якого болю завдає тобі цей шматок іржавого заліза. Не розумієш, що майже все твоє життя зводиться до гри під назвою «Підійди до мене ближче, якщо не боїшся, що болітиме» . Але ж ти й сам ніколи не доводив цю гру до кінця, правда?
Що ти робиш, коли хтось наближається до тебе? Ти тікаєш, так? Тікаєш, бо знаєш, що болітиме, знаєш, що цей хтось з неймовірною силою навалиться на тебе, заганяючи той шмат заліза ще глибше, безжалісно пробиваючи вже і так ледве живі легені. Знаєш, на відміну від тебе він відбудеться лише подряпинами, знаєш, що йому не боляче, що йому все одно.
Вже майже наскрізна діра у твоїх грудях ниє пульсуючим болем, так спокійно, так природно, нагадуючи тобі що ти живий.
Але варто комусь лише доторкнутися до неї і ти вже не ти, спочатку ти мовчиш, стиснувши якомога сильніше зуби та широко відкриваючи очі від болю, а потім тебе ніби розриває, ти починаєш благати. Так, благати. Пошепки, жадібно хапаючи пересохлими губами повітря. Спочатку пошепки, а потім все голосніше і голосніше. Ти кричиш, що далі вже не можна, що далі вже кінець і коли розумієш, що цей твій «хтось» не зупиняється, що він продовжує дряпати собі груди ТОБОЮ, ти зриваєшся. Ти з усіх сил, усією вагою навалюєшся на нього і те, що щойно боліло тільки тобі, починає боліти вам обом.
Все просто. Ніхто не витримує твого болю, та і кому воно потрібно, жити із шматком арматурини у власному тілі? Тому, всі вони тікають від тебе, тікають так, як і ти намагався втекти від них.
Вони вигадують якісь невідкладні справи, смертельно хворих родичів, роботу, від якої залежить майбутнє усього світу, кажуть, що якщо зараз не опиняться десь на Майорці, то курс долара впаде, якась інфляція, якась криза. Вони тікають навіть не встигши закінчити свої виправдувальні розповіді. Ти ж тікав мовчки.
Ти така собі соціопатична особистість, і якщо самому собі зізнатися, то десь глибоко-глибоко в середині, ти чекаєш нового «когось», який почне ятрити твою щойно підсохлу рану, який зажене залізного прута ще глибше в тебе, поки його кінець нарешті не проб’є тобі спину. Ти чекаєш, бо знаєш просту істину «Болить, значить є чому боліти, болить, значить ти живий».
Але знаєш, колись тобі обов’язково зустрінеться хтось, хто зможе дійти до кінця, зіграти в твою гру. Хтось, хто не зважаючи ні на твої сльози, ні на твої благання, ні на твою кров, ні навіть на свій власний біль, підійде до тебе впритул. Хтось, хто насадить себе на той шмат заліза, який сирчить в тебе поміж ребер. Хтось, хто проб’є тебе наскрізь, тим самим пробиваючи себе. А найголовніше, те, що для нього – це буде не самопожертва, не жалість, навіть не милосердя, це буде його життя, справжнє життя.
Так, буде боляче. Буде неймовірно боляче. Те, що раніше лише пульсувало всередині, розірве тебе на шматки, те, що раніше збивало з ніг, виявиться нічим, у порівнянні з цим новим болем, абсолютно нічим.
Ти будеш відчувати як всередині щось ламається, як шкіра на спині нарешті рветься, не витримавши натиску і тебе пробиває наскрізь. Але ти будеш мовчати, ніяких благань, ніяких молитв, ти вже не втечеш, ти вже не змусиш втекти «когось». Ти відповіси обіймами на обійми, сльозами на сльози. Так і повинно бути, так правильно, це єдине вірне рішення, відповісти.
Але то буду не я. Зі мною буде вдвічі болючіше, вдвічі важче. Вдвічі. Мати на двох чотири дірки у грудях то вже занадто. То буду не я.
Сто часов счастья...
Разве этого мало?
Я его, как песок золотой,
намывала,
собирала любовно, неутомимо,
по крупице, по капле,
по искре, по блестке,
создавала его из тумана и дыма,
принимала в подарок
от каждой звезды и березки...
Сколько дней проводила
за счастьем в погоне
на продрогшем перроне,
в гремящем вагоне,
в час отлета его настигала
на аэродроме,
обнимала его, согревала
в нетопленном доме.
Ворожила над ним, колдовала...
Случалось, бывало,
что из горького горя
я счастье свое добывала.
Это зря говорится,
что надо счастливой родиться.
Нужно только, чтоб сердце
не стыдилось над счастьем трудиться,
чтобы не было сердце
лениво, спесиво,
чтоб за малую малость
оно говорило "спасибо".
Сто часов счастья,
чистейшего, без обмана.
Сто часов счастья!
Разве этого мало?
1962
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
