Но какая гадость чиновничий язык! Исходя из того положения... с одной стороны... с другой же стороны — и все это без всякой надобности. «Тем не менее» и «по мере того» чиновники сочинили
Спочатку, страх не дозволяє тобі навіть поворухнутися. Ти летиш до низу і лише кліпаєш неймовірно великими зеленими очима. Зеленими, бо зелені були і в твого батька, зеленими, бо кажуть що зеленоокі завжди досягають своєї мети.
Але то дійсно тільки початок. Наступної миті ти вже хапаєшся за випадкових перехожих, зазираючи їм в очі з якоюсь жадібною та водночас жалісною надією. Ти намагаєшся втриматися. Ти намагаєшся змусити їх втримати тебе.
Але нічого не виходить. Вони не бачать тебе. Вони не чують твого крику. А ти кричиш! Справді кричиш! Так, нехай пошепки, нехай навіть мовчки, але кричиш! Крик роздирає твою горлянку, викочується з неї якимись кров’яними бульбами, сповзає по підборіддю, та лишаючи криваві сліди на одязі падає вниз. Вони не чують.
Якісь вигадані спогади.
Тож, навіщо ти хапаєшся за них? Навіщо намагаєшся привернути до себе увагу? Дурні надії та дурні сподівання. Дурні спроби, які ні до чого не призведуть.
