Лелека сидить з перебинтованими нашвидку зап’ястками, підпираючи майже голу зелену стіну. Ні, він не різав собі ні сухожилля, ні вени; він каже, що не такий дурний, каже, що просто впав, випадково, на скло.
І я йому вірю. Мені здається, він і справді впав, послизнувся десь на банановій шкірці, або не втримав рівноваги на кризі. Бо ж на кризі і справді легко впасти; навіть не зрозумієш, а вже лежиш, і навколо тебе бігають якісь дикі собаки. Але то взимку, а зараз весна, тож, скоріш за все, то була бананова шкірка.
Лелека, насправді, не дурний. Він знає, що треба обходити бананові шкірки та остерігатися місць, де збираються алкоголіки та повії, але, чомусь, саме сьогодні обійти не вийшло.
Я знаю Лелеку років з 16, він - хороша людина. Хороша, але зі своїми чортами в голові.
Ось і зараз: він сидить і плаче, не дурний, але плаче. В лікарні сказали, що дурний, бо не повірили в його правду про скло. Навіть хотіли вже телефонувати до міліції, але Лелека так просто їм не дався. Певно, надивившись американських фільмів він вирішив, що має право на адвоката, або хоча б на телефонний дзвінок. Як не дивно, адвоката йому так ніхто і не дав, тож Лелеці довелося задовільнитися лише дзвінком.
Той дзвінок відволік мене від приготування, мабуть, найскладнішої страви у всьому світі – яєчні. Її і справді важко готувати, бо хтось обов’язково зателефонує чи прийде у найвідповідальнішу хвилину і все зіпсує. Таке вже життя.
Я розпихую по кишенях гроші, запальничку, жувальну гумку та жетони на метро, зачиняю квартиру і відправляюся на порятунок мого бідного Лелеки.
Коли ми вертаємося, Лелека мовчить. Власне, він мовчав всю дорогу як мовчав і у лікарні, але коли ми залишились наодинці, це його мовчання навіть почало мене гнітити. Лелека заходить в вітальню. Озирається і рушає до кухні. Сідає на підлогу і починає плакати. Я вмикаю газ і намагаюсь реабілітувати свою яєчню, але не виходить, і вона, разом з недосмаженою ковбасою, летить до смітника. Лелека підіймає до мене свої заплакані очі і щось каже, але я не розберу що саме. Його руки звисають з колін, а бинти потроху забарвлюються у колір шпалер у вітальні.
Червоні шпалери. Так, червоний – не надто розумний вибір з мого боку, знаю, але нічого вже тут не вдієш. Я не маю грошей на нові, я не працюю. Я лише вчуся готувати яєчню та витягаю Лелеку з його чергових халеп.
Сьогодні він спатиме сам на сам з цими шпалерами… Думаю, червоний погано на нього вплине, але все, що могла, я вже зробила – зібрала та віднесла все скло до кухні. Боюся, він знову захоче «впасти», та навіть якщо і захоче, то відсутність скла у вітальні навряд чи стане йому перешкодою.
Лелека не дурний, він гарний друг і я люблю його, та, чомусь, в останні місяці в нього нічого не виходить. Шкода його. Напевно, я змогла б допомогти, якби захотіла, але я не хочу. Точніше, не те, що не хочу, а не вмію, чи навіть боюся.
Ось була б психологом або психотерапевтом, чи ще кимсь таким, тоді так, тоді будь ласка, залізла би до нього всередину і все оте вивідала би. Але ж ні, я на тих психологів не вчилася, і навіть фільму жодного про них не бачила. Дурна. Треба було дивитися…
Лелека й досі сидить підпираючи стіну, його плач змінився рідким й різким втягуванням у себе повітря. Я боюся до нього підійти, боюся навіть запропонувати йому води… Просто стою і дивлюся. Раптом він згинається, і знову щось каже; я лякаюсь, але він лише дістає з внутрішньої кишені зім’яту пачку цигарок і пропонує мені. Я беру запальничку та сідаю поряд з ним. Ми мовчки палимо, а дим підіймається до стелі і, здається, десь там і зникає. Чомусь я радію, що не маю протипожежної сигналізації, бо якби мала - нас би зараз заливало водою, чи не заливало б. Не знаю. Та все одно уявляю як вода стікає зі стелі й заповнює кімнату… Ось вона вже торкається наших щиколоток, потім грудей, а через якихось дві години вода доходить нам з Лелекою до самих ший.
Дивно, що дурним вважають саме Лелеку, а не мене, дивні. Лелека не дурний, він хороший. Він дивиться на мене й посміхається. В такі хвилини як ця, я думаю, що Лелека вміє читати думки. Напевно, він як ті телепати, яких показують по телевізору. Треба буде колись і його туди відправити. Лелека тоне в моїх думках й дивиться на мене; тоне й посміхається, хороший. Хороший і не дурний, так, точно не дурний.
Думаю, років через десять, Лелека потрапить до психіатричної лікарні, або помре, тут вже як пощастить.
Напевно я обрала б другий варіант, бо страшно навіть уявити Лелеку в тій лікарні.
Молодший брат мого батька був психом, чи ідіотом, не знаю.
Пам’ятаю, як ми всією родиною навідували його, в його «притулку». Батько ніколи не казав «лікарня», то завжди був «притулок», або «табір», де його брат просто відпочивав. Коли ми приходили до нього, він завжди радів. Нам казали що радів. Насправді ж, очі його заповнювалися сльозами і він починав вити, те виття зводило мене з розуму.
До нашого приходу медсестри завжди вколювали дядькові заспокійливе, сильне заспокійливе і казали що він спокійний. Спокійний і радіє.
Досі дивуюся, чому мене, шестирічну дитину батьки брали з собою до дядька. Дивуюся і не розумію. Вони не залишили мені жодного доброго спогаду про нього, про подарунки, чи про зустрічі, які, напевне закінчувалися пияцтвом, або про цукерки. Все що я пам’ятаю про дядька – то його нескінченне виття, та сотні облич, які супроводжували нас, поки ми блукали довгими коридорами «притулку». Іноді, я навіть бачу їх у снах, здається, зовсім порожні очі дивляться на мене, та випромінюють якесь надзвичайно біле й тепле світло. Воно огортає мене наче ковдра й захищає від всіх отих переживань та проблем. Але лише у снах.
До того часу, як дядько помер, я встигла побувати в «притулку» разів зо 20, та згодом все це забулося, забулося до сьогоднішнього дня.
Ні, я не хочу, щоб Лелека доживав свої останні дні в «притулку», не хочу, і не дозволю цього, думаю, що не дозволю, краще б він вже помер. Та певно, з Лелечиним везінням, життя його так просто не відпустить, воно спочатку витягне з Лелеки всю його оту душу та розчавить мозок, не докладаючи до цього великих зусиль, навіть не докладаючи жодних зусиль, бо Лелека все зробить сам.
Я намагаюсь рятувати Лелеку, намагаюсь як можу, але в мене нічого не виходить. Десять років то мало, дуже мало. Що він встигне за ті десять років? Нічого. Не встигне покохати, не встигне знайти друзів, не встигне жити.
В якійсь мірі я бачу в Лелеці себе, не знаю чому. Може тому, що він нікому, по великому рахунку, і не потрібний, як і я, а може тому, що він не прагне жити, а просто пливе за течією, наче велика мертва риба, іноді зачіпляючи своїм тілом іншу рибу, або гілля, яке випадково опинилось на його шляху. Страшно якось.
А найдивніше тут те, що я знаю Лелеку всього 6 років, думаю це не багато, навіть мало, але чомусь вважаю його чи не найріднішою людиною у всьому світі.
Ми допалюємо останні цигарки і продовжуємо сидіти мовчки. Я намагаюсь зав’язати розмову, спочатку прокручуючи в голові
кожну свою фразу і кожну можливу відповідь Лелеки.
- Все дуже погано? – я намагаюсь питати обережно, дуже обережно, але думаю, що не виходить, думаю, що кажу щось не те.
Лелека не відповідає. Я і досі не знаю, що в нього сталося. Знову мовчимо. Здається час припинив свій біг і ми знаходимося в якійсь просторовій капсулі.
- Так. Погано – Лелека не говорить, він видушує з себе якісь хрипи, які лише згодом у моїй голові складаються в слова, наче головоломка, - Так і Погано. Дурні слова, вони мені не подобаються.
Чомусь, виникає нестримне бажання, встати, струснути Лелеку, та
закричати йому в обличчя щось, що його протверезить, щось, що він почує, по справжньому почує, щось, що змусить його випірнути з отого його болота, яке він сам собі і створив. Але я не встаю і не кричу, та й не знаю, що йому кричати. А як би і знала, все одно, мовчала б. Дурна.
Коли ми познайомились, мені було 16, Лелеці майже 18, думаю, якби ми обидва були старшими хоча б на 5 років, то може навіть і закохалися б одне в одного. Хоча, напевно, ми і так закохалися.
Але в свої 16, думки про кохання, чомусь відвідували мене в останню чергу, а Лелека був вільний, йому нічого не було потрібно, він кохав свою свободу і кохає її зараз, кохає несамовито.
Думаю, іншої жінки в його житті і не буде, свобода – єдина. Ні, жінки звісно будуть, вони і зараз є, і були, але не буде тієї, заради якої він захоче по справжньому жити, а жити Лелека вміє, хоча ні, не вміє, вмів.
Колись, Лелека навчив мене любити, любити і вірити. Колись. Коли ще не зходив з розуму, коли не кричав та не плакав. Правда, він і тоді був трохи дивакуватим, але вся його дивакуватість, принаймні для мене, компенсувалася його відкритістю та здатністю розташовувати до себе людей.
Лелека був відкритий настільки, на скільки від нього цього вимагали, і ніколи більше. Він не дозволяв собі ту відкритісь, вважав її слабкісю. І все, що знайомі, чи друзі вважали щирістю, насправді було чимось типу захисної реакції. Чимось, що потрібно було сказати, що б ніхто, не дай Боже, не «копав глибше».
Та ніхто і не копав. Є Лелека – добре, нема Лелеки – не так добре, але й не так вже і погано.
Я, нарешті, вирішую відвести Лелеку у центр, на вулиці саме починає сутеніти, чим не найкращій час для прогулянки трохи дивакуватої пари.
З Лелечиною допомогою, я перебинтовую йому руки. Порізи на правій руці не глибокі, але ліва, виглядає так, наче її пошматували ножем для нарізання м’яса.
Я нічого не кажу Лелеці, він ще не заспокоївся, хоч плакати і припинив, але мої повчання зараз лише розлютять його, або він втече від мене, коли буду зачиняти квартиру, чи переходити вулицю, а мені такого не потрібно, та і йому теж, тому я мовчу. Поки що мовчу.
Ми сидимо у закутку кав’ярні у центрі міста. Чудове кафе, таке відчуття, наче ти повертаєшся з довгої подорожі додому, наче після всіх отих поїздів, літаків та ще Бог зна чого, нарешті влаштовуєшся у улюбленому кріслі з улюбленою книгою. Тільки замість крісла м’який стілець, а замість книги - Лелека. Я замовляю собі зелений чай без цукру, Лелеці чорну каву, солодку і з вершками. Офіціантка приймає наше замовлення, але чомусь дивиться на мене здивованим поглядом, щось їй у мені не подобається, та й мені й ній теж.
Лелека щось мені розповідає, щось про своє дитинство. Я знаю, що нарешті його прорвало після довгої мовчанки і йому треба викинути все з себе в навколишній світ, але те все ніяк не стосується сьогоднішнього дня, тому, я майже не слухаю. Офіціантка приносить замовлення, розставляє чашки і цукор, і швидко зникає. Я п’ю чай, та вдаю, що слухаю Лелеку, насправді ж мої думки зараз десь далеко, десь, де немає ні набридливої музики, ні диму від цигарок, ні цокоту підборів по підлозі. Мої думки теж у дитинстві, але не в Лелечиному, в своєму.
Досить дивне дитинство, або не дивне, страшне. Окрім смерті батькового брата, яку я пережила у 8 років, до того як мені виповнилося 11, майже всі його близькі родичі померли. Батькова мати померла від ракової пухлини, а до цього їй по шматочках відрізували груди. Її чоловік, батьків відчим, помер через місяць після неї, від серцевого нападу, але я думаю, що він наковтався якихось пігулок, або ще чогось. Батькова сестра потрапила в аварію на своєму старому Форді, її чоловік, каже, що не зпрацювали гальма, а йому просто пощастило, бо чомусь він сидів не біля водія, а на задньому сидінні, але от чому, він і досі не може пояснити. За три роки померло 4 людини, більше ніж одна ніж рік, батько почав пити. Всі гроші які ми не витратили на похорони, він потроху пропивав.
Думаю, так продовжувалось років б 5, поки б він не помер від алкогольного отруєння, чи п’яний не потрапив під поїзд, але сталося трохи інакше. Просто, одного разу, мама вирішила не викликати швидку допомогу, коли батько прийшов ввечері п’яний і побитий. Вирішила і не викликала. З ранку вона знайшла його мертвим. Лікарі казали, що то через втрату крові, але насправді, то було через мою маму. Думаю, вона навіть не шкодувала про це, та й ні про що тут шкодувати, вона просто звільнила себе, дозволила собі жити.
З 14 років, мене виховували дідусь, по маминій лінії, а вона просто десь ділася, сусіди кажуть, що викликала таксі, поїхала і вже не поверталась. Дід продав будинок, і всі гроші витрачав на моє виховання.
У 16 я, з допомогою маминого брата та його родини, поховала діда.
Я сиджу навпроти Лелеки і думаю про своє дитинство, думаю, що воно було дивним, хоча, насправді, його взагалі не було. Були лише нескінченні розчарування та сльози.
Лелека потроху замовкає, здається, йому стало краще, він ще жодного разу не торкнувся до своєї кави, а я вже п’ю третю чашку чаю. Вже майже північ, потрібно збиратися додому, потрібно, але я не хочу, мені добре тут, добре з Лелекою, добре бо через якихось 6 годин почне розсвітати, просто добре.
Ми виходимо з кав’ярні, Лелека розповідає мені про якихось ластівок, які, як він каже, оселяються в нього щовесни, але цього року, ще чомусь не прилетіли, каже що вони дурні, бо вже саме час їм починати своє життя під його дахом. Я йду мовчки, тепер моя черга мовчати, моя, а не Лелечина. Раптом, він замовкає, жодного слова, чути лише шаркання кросівок по асфальту, моїх кросівок, чомусь я не чую кроків Лелеки. Я роззираюсь, але не бачу його, я сама, сама посередині вулиці. Десь чути гудіння машин, навіть музику, десь далеко, не тут, тут я сама. Сама. Ніякого Лелеки, нікого, взагалі нікого. НІ-КО-ГО.
Я сиджу на ліжку у своїй кімнаті, навпроти мене дзеркало. Взагалі то, дзеркала заборонені, але мені дозволили. Дозволили, бо батько каже, що це притулок, а в притулку відпочивають, каже, що я повинна дивитися, на себе в те дзеркало, бо з кожним днем, мені стає все краще, з кожним днем я одужую. Одужую у притулку, смішно.
