Я, нарешті, вирішую відвести Лелеку у центр, на вулиці саме починає сутеніти, чим не найкращій час для прогулянки трохи дивакуватої пари.
З Лелечиною допомогою, я перебинтовую йому руки. Порізи на правій руці не глибокі, але ліва, виглядає так, наче її пошматували ножем для нарізання м’яса.
Я нічого не кажу Лелеці, він ще не заспокоївся, хоч плакати і припинив, але мої повчання зараз лише розлютять його, або він втече від мене, коли буду зачиняти квартиру, чи переходити вулицю, а мені такого не потрібно, та і йому теж, тому я мовчу. Поки що мовчу.
Ми сидимо у закутку кав’ярні у центрі міста. Чудове кафе, таке відчуття, наче ти повертаєшся з довгої подорожі додому, наче після всіх отих поїздів, літаків та ще Бог зна чого, нарешті влаштовуєшся у улюбленому кріслі з улюбленою книгою. Тільки замість крісла м’який стілець, а замість книги - Лелека. Я замовляю собі зелений чай без цукру, Лелеці чорну каву, солодку і з вершками. Офіціантка приймає наше замовлення, та чомусь дивиться на мене здивованим поглядом, щось їй у мені не подобається, та й мені й ній теж.
Лелека щось мені розповідає, щось про своє дитинство. Я знаю, що нарешті його прорвало після довгої мовчанки і йому треба викинути все з себе в навколишній світ, але те все ніяк не стосується сьогоднішнього дня, тому, я майже не слухаю. Офіціантка приносить замовлення, розставляє чашки і цукор, і швидко зникає. Я п’ю чай, та вдаю, що слухаю Лелеку, насправді ж мої думки зараз десь далеко, десь, де немає ні набридливої музики, ні диму від цигарок, ні цокоту підборів по підлозі. Мої думки теж у дитинстві, але не в Лелечиному, в своєму.
Досить дивне дитинство, або не дивне, страшне. Окрім смерті батькового брата, яку я пережила у 8 років, до того як мені виповнилося 11, майже всі його близькі родичі померли. Батькова мати померла від ракової пухлини, а до цього їй по шматочках вирізали груди. Її чоловік, батьків відчим, помер через місяць після неї, від серцевого нападу, але я думаю, що він наковтався якихось пігулок, або ще чогось. Батькова сестра потрапила в аварію на своєму старому Форді, її чоловік, каже, що не спрацювали гальма, а йому просто пощастило, бо чомусь він сидів не біля водія, а на задньому сидінні, але от чому, він і досі не може пояснити. За три роки померло 4 людини, більше ніж одна ніж рік, батько почав пити. Всі гроші які ми не витратили на похорони, він потроху пропивав.
Думаю, так продовжувалось років б 5, поки б він не помер від алкогольного отруєння, чи п’яний не потрапив під поїзд, але сталося трохи інакше. Просто, одного разу, мама вирішила не викликати швидку допомогу, коли батько прийшов ввечері п’яний і побитий. Вирішила і не викликала. З ранку вона знайшла його мертвим. Лікарі казали, що то через втрату крові, але насправді, то було через мою маму. Думаю, вона навіть не шкодувала про це, та й ні про що тут шкодувати, вона просто звільнила себе, дозволила собі жити.
З 14 років, мене виховували дідусь, по маминій лінії, а вона просто десь ділася, сусіди кажуть, що викликала таксі, поїхала і вже не поверталась. Дід продав будинок, і всі гроші витрачав на моє виховання.
У 16 я, з допомогою маминого брата та його родини, поховала діда.
Я вышел из кино, а снег уже лежит,
и бородач стоит с фанерною лопатой,
и розовый трамвай по воздуху бежит —
четырнадцатый, нет, девятый, двадцать пятый.
Однако целый мир переменился вдруг,
а я все тот же я, куда же мне податься,
я перенаберу все номера подруг,
а там давно живут другие, матерятся.
Всему виною снег, засыпавший цветы.
До дома добреду, побряцаю ключами,
по комнатам пройду — прохладны и пусты.
Зайду на кухню, оп, два ангела за чаем.
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
Авторизация
Камертон
