Думаю, років через десять, Лелека потрапить до психіатричної лікарні, або помре, тут вже як пощастить. Напевно я обрала б другий варіант, бо страшно навіть уявити Лелеку в тій лікарні.
Молодший брат мого батька був психом, чи ідіотом, не знаю. Пам’ятаю, як ми всією родиною навідували його, в його «притулку». Батько ніколи не казав «лікарня», то завжди був «притулок», або «табір», де його брат просто відпочивав.
Коли ми приходили до нього, він завжди радів. Нам казали що радів. Насправді ж, очі його заповнювалися сльозами і він починав вити, те виття зводило мене з розуму.
До нашого приходу медсестри завжди вколювали дядькові заспокійливе, сильне заспокійливе і казали що він спокійний. Спокійний і радіє.
Досі дивуюся, чому мене, шестирічну дитину батьки брали з собою до дядька. Дивуюся і не розумію. Вони не залишили мені жодного доброго спогаду про нього, про подарунки, чи про зустрічі, які, напевне закінчувалися пияцтвом, або про цукерки. Все що я пам’ятаю про дядька – то його нескінченне виття, та сотні облич, які супроводжували нас, поки ми блукали довгими коридорами «притулку». Іноді, я навіть бачу їх у снах, здається, зовсім порожні очі дивляться на мене, та випромінюють якесь надзвичайно біле й тепле світло. Воно обгортає мене наче ковдра й захищає від всіх отих переживань та проблем. Але лише у снах.
До того часу, як дядько помер, я встигла побувати в «притулку» разів зо 20, та згодом все це забулося, забулося до сьогоднішнього дня.
Ні, я не хочу, щоб Лелека доживав свої останні дні в «притулку», не хочу, і не дозволю цього, думаю, що не дозволю, краще б він вже помер. Та думаю, з Лелечиним везінням, життя його так просто не відпустить, воно спочатку витягне з Лелеки всю його оту душу та розчавить мозок, не докладаючи до цього великих зусиль, навіть не докладаючи жодних зусиль, бо Лелека все зробить сам.
Я намагаюсь рятувати Лелеку, намагаюсь як можу, але в мене нічого не виходить. Десять років то мало, дуже мало. Що він встигне за ті десять років? Нічого. Не встигне покохати, не встигне знайти друзів, не встигне жити.
В якійсь мірі я бачу в Лелеці себе, не знаю чому. Може тому, що він нікому, по великому рахунку, і не потрібний, як і я, а може тому, що він не прагне жити, а просто пливе за течією, наче велика мертва риба, іноді зачіпляючи своїм тілом іншу рибу, або гілля, яке випадково опинилось на її шляху. Страшно якось.
А найдивніше тут те, що я знаю Лелеку всього 6 років, думаю це не багато, навіть мало, але чомусь вважаю його чи не найріднішою людиною у всьому світі.
Ми допалюємо останні сигарети і продовжуємо сидіти мовчки.
Я намагаюсь зав’язати розмову, спочатку прокручуючи в голові кожну свою фразу і кожну можливу відповідь Лелеки.
- Все дуже погано? – я намагаюсь питати обережно, дуже обережно, але думаю, що не виходить, що кажу щось не те.
Лелека не відповідає. Я і досі не знаю, що в нього сталося. Знову мовчимо. Здається час припинив свій біг і ми знаходимося в якійсь просторовій капсулі.
- Так. Погано – Лелека не говорить, він видушує з себе якісь хрипи, які лише згодом у моїй голові складаються в слова, наче головоломка, - Так і Погано. Дурні слова, вони мені не подобаються.
Чомусь, виникає нестримне бажання, струснути Лелеку, та закричати йому в обличчя щось, що його протверезить, щось, що він почує, по справжньому почує, щось, що змусить його випірнути з отого його болота, яке він сам собі і створив.
Але я не встаю і не кричу, та й не знаю, що йому кричати. Нас знову огортає тиша.
Свежак надрывается. Прет на рожон
Азовского моря корыто.
Арбуз на арбузе - и трюм нагружен,
Арбузами пристань покрыта.
Не пить первача в дорассветную стыдь,
На скучном зевать карауле,
Три дня и три ночи придется проплыть -
И мы паруса развернули...
В густой бородач ударяет бурун,
Чтоб брызгами вдрызг разлететься;
Я выберу звонкий, как бубен, кавун -
И ножиком вырежу сердце...
Пустынное солнце садится в рассол,
И выпихнут месяц волнами...
Свежак задувает!
Наотмашь!
Пошел!
Дубок, шевели парусами!
Густыми барашками море полно,
И трутся арбузы, и в трюме темно...
В два пальца, по-боцмански, ветер свистит,
И тучи сколочены плотно.
И ерзает руль, и обшивка трещит,
И забраны в рифы полотна.
Сквозь волны - навылет!
Сквозь дождь - наугад!
В свистящем гонимые мыле,
Мы рыщем на ощупь...
Навзрыд и не в лад
Храпят полотняные крылья.
Мы втянуты в дикую карусель.
И море топочет как рынок,
На мель нас кидает,
Нас гонит на мель
Последняя наша путина!
Козлами кудлатыми море полно,
И трутся арбузы, и в трюме темно...
Я песни последней еще не сложил,
А смертную чую прохладу...
Я в карты играл, я бродягою жил,
И море приносит награду,-
Мне жизни веселой теперь не сберечь -
И руль оторвало, и в кузове течь!..
Пустынное солнце над морем встает,
Чтоб воздуху таять и греться;
Не видно дубка, и по волнам плывет
Кавун с нарисованным сердцем...
В густой бородач ударяет бурун,
Скумбрийная стая играет,
Низовый на зыби качает кавун -
И к берегу он подплывает...
Конец путешествию здесь он найдет,
Окончены ветер и качка,-
Кавун с нарисованным сердцем берет
Любимая мною казачка...
И некому здесь надоумить ее,
Что в руки взяла она сердце мое!..
1924
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
