Лелека сидить з перебинтованими нашвидку зап’ястками, підпираючи майже голу зелену стіну. Ні, він не різав собі ні сухожилля, ні вени; він каже, що не такий дурний, каже, що просто впав, випадково, на скло.
І я йому вірю. Мені здається, він і справді впав, послизнувся десь на банановій шкірці, або не втримав рівноваги на кризі. Бо ж на кризі і справді легко впасти; навіть не зрозумієш, а вже лежиш, і навколо тебе бігають якісь дикі собаки. Але то взимку, а зараз весна, тож, скоріш за все, то була бананова шкірка.
Лелека, насправді, не дурний. Він знає, що треба обходити бананові шкірки та остерігатися місць, де збираються алкоголіки та повії, але, чомусь, саме сьогодні обійти не вийшло.
Я знаю Лелеку років з 16, він - хороша людина. Хороша, але зі своїми чортами в голові.
Ось і зараз: він сидить і плаче, не дурний, але плаче. В лікарні сказали, що дурний, бо не повірили в його правду про скло. Навіть хотіли вже телефонувати до міліції, але Лелека так просто їм не дався. Певно, надивившись американських фільмів він вирішив, що має право на адвоката, або хоча б на телефонний дзвінок. Як не дивно, адвоката йому так ніхто і не дав, тож Лелеці довелося задовільнитися лише дзвінком.
Той дзвінок відволік мене від приготування, мабуть, найскладнішої страви у всьому світі – яєчні. Її і справді важко готувати, бо хтось обов’язково зателефонує чи прийде у найвідповідальнішу хвилину і все зіпсує. Таке вже життя.
Я розпихую по кишенях гроші, запальничку, жувальну гумку та жетони на метро, зачиняю квартиру і відправляюся на порятунок мого бідного Лелеки.
Коли ми вертаємося, Лелека мовчить. Власне, він мовчав всю дорогу як мовчав і у лікарні, але коли ми залишились наодинці, це його мовчання навіть почало мене гнітити. Лелека заходить в вітальню. Озирається і рушає до кухні. Сідає на підлогу і починає плакати. Я вмикаю газ і намагаюсь реабілітувати свою яєчню, але не виходить, і вона, разом з недосмаженою ковбасою, летить до смітника. Лелека підіймає до мене свої заплакані очі і щось каже, але я не розберу що саме. Його руки звисають з колін, а бинти потроху забарвлюються у колір шпалер у вітальні.
Червоні шпалери. Так, червоний – не надто розумний вибір з мого боку, знаю, але нічого вже тут не вдієш. Я не маю грошей на нові, я не працюю. Я лише вчуся готувати яєчню та витягаю Лелеку з його чергових халеп.
Сьогодні він спатиме сам на сам з цими шпалерами… Думаю, червоний погано на нього вплине, але все, що могла, я вже зробила – зібрала та віднесла все скло до кухні. Боюся, він знову захоче «впасти», та навіть якщо і захоче, то відсутність скла у вітальні навряд чи стане йому перешкодою.
Лелека не дурний, він гарний друг і я люблю його, та, чомусь, в останні місяці в нього нічого не виходить. Шкода його. Напевно, я змогла б допомогти, якби захотіла, але я не хочу. Точніше, не те, що не хочу, а не вмію, чи навіть боюся.
Ось була б психологом або психотерапевтом, чи ще кимсь таким, тоді так, тоді будь ласка, залізла би до нього всередину і все оте вивідала би. Але ж ні, я на тих психологів не вчилася, і навіть фільму жодного про них не бачила. Дурна. Треба було дивитися…
Лелека й досі сидить підпираючи стіну, його плач змінився рідким й різким втягуванням у себе повітря. Я боюся до нього підійти, боюся навіть запропонувати йому води… Просто стою і дивлюся. Раптом він згинається, і знову щось каже; я лякаюсь, але він лише дістає з внутрішньої кишені зім’яту пачку цигарок і пропонує мені. Я беру запальничку та сідаю поряд з ним. Ми мовчки палимо, а дим підіймається до стелі і, здається, десь там і зникає. Чомусь я радію, що не маю протипожежної сигналізації, бо якби мала - нас би зараз заливало водою, чи не заливало б. Не знаю. Та все одно уявляю як вода стікає зі стелі й заповнює кімнату… Ось вона вже торкається наших щиколоток, потім грудей, а через якихось дві години вода доходить нам з Лелекою до самих ший.
Дивно, що дурним вважають саме Лелеку, а не мене, дивні. Лелека не дурний, він хороший. Він дивиться на мене й посміхається. В такі хвилини як ця, я думаю, що Лелека вміє читати думки. Напевно, він як ті телепати, яких показують по телевізору. Треба буде колись і його туди відправити. Лелека тоне в моїх думках й дивиться на мене; тоне й посміхається, хороший. Хороший і не дурний, так, точно не дурний.
И как он медлил, то мужи те,
по милости к нему Господней,
взяли за руку его, и жену его, и двух
дочерей его, и вывели его,
и поставили его вне города.
Бытие, 19, 16
Это вопли Содома. Сегодня они слышны
как-то слишком уж близко. С подветренной стороны,
сладковато пованивая, приглушенно воя,
надвигается марево. Через притихший парк
проблеснули стрижи, и тяжелый вороний карк
эхом выбранил солнце, дрожащее, как живое.
Небо просто читается. Пепел и птичья взвесь,
словно буквы, выстраиваются в простую весть,
что пора, брат, пора. Ничего не поделать, надо
убираться. И странник, закутанный в полотно,
что б его ни спросили, вчера повторял одно:
Уходи. Это пламя реальней, чем пламя Ада.
Собирайся. На сборы полдня. Соберешься – в путь.
Сундуки да архивы – фигня. Населенный пункт
предназначен к зачистке. Ты выживешь. Сущий свыше
почему-то доволен. Спасает тебя, дружок.
Ты ли прежде писал, что и сам бы здесь все пожог?
Что ж, прими поздравленья. Услышан. Ты складно пишешь.
Есть одно только пламя, писал ты, и есть одна
неделимая, но умножаемая вина.
Ты хотел разделить ее. Но решено иначе.
Вот тебе к исполненью назначенная судьба:
видеть все, и, жалея, сочувствуя, не судя,
доносить до небес, как неправедники свинячат.
Ни священник, ни врач не поможет – ты будешь впредь
нам писать – ты же зряч, и не можешь того не зреть,
до чего, как тебе до Сириуса, далеко нам.
Даже если не вслух, если скажешь себе: молчи,
даже если случайно задумаешься в ночи, -
все записывается небесным магнитофоном.
Ты б слыхал целиком эту запись: густой скулеж
искалеченных шавок, которым вынь да положь
им положенное положительное положенье.
Ты б взвалил их беду, тяжелейшую из поклаж?
Неуместно, безвестно, напрасно раздавлен - дашь
передышку дыре, обрекаемой на сожженье.
Начинай с тривиального: мой заблеванных алкашей,
изумленному нищему пуговицу пришей, -
а теперь посложнее: смягчай сердца убежденных урок,
исповедуй опущенных, увещевай ментов, -
и сложнейшее: власть. С ненавистных толпе постов
поправляй, что придумает царствующий придурок:
утешай обреченных, жалей палачей и вдов…
А не можешь – проваливай. Знать, еще не готов.
Занимайся своими письменными пустяками.
И глядишь, через годы, возьми да и подфарти
пониманье, прощенье и прочее. Но в пути
лучше не оборачивайся. Превратишься в камень.
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
